Солдат згадав минулi днi
У сусiда хата бiла?
Повернулися, немов лелеки
Чернiвецький авангард у малярствi
Спосіб життя і нирки
Знання оцiнюються не лише балами, а й нацiональною валютою
Обереги рідної пісні

Солдат згадав минулi днi

Коли зустрiчаєш посивiлу людину з бойовою вiдзнакою на грудях, мимохiть проймаєшся до неї повагою. Думаєш про минуле, пов’язане з вiйною. А за словом цим — так багато страхiть, трагедiй i кровi.

Вiдчуття прихильностi i шани охопило мене тодi, коли побачила лiтнього чоловiка з медаллю “За вiдвагу” в їдальнi обласного центру реабiлiтацiї iнвалiдiв. Вiн сидiв за столом з приємним виразом обличчя, легкою усмiшкою. Було видно, що в душi радiє можливостi вiдпочити i лiкуватися в такiй чудовiй установi.

Знайомимося: Петро Васильович Савчук iз Сокирян, ветеран Великої Вiтчизняної вiйни. Розговорились. Попросила його викласти на паперi свої фронтовi спогади. I ось вони, штрихи бойової юностi солдата.

Ганна ФЕДЮК,

член Спiлки журналiстiв України.

У бiй iшли новобранцi

Часто дiти просять мене: “Розкажiть щось цiкаве про вiйну”. А я їм вiдповiдаю: “Там, де ллється людська кров i сiється смерть, нiчого цiкавого немає”...

Пригадую той 1944 рiк, квiтень мiсяць, коли мобiлiзували мене i повезли аж у Красноярський край, у канськi лiси, у запасний полк. Там нам дали по 2 бойових патрони. Стрiляли в дошку, бо мiшеней не було. А потiм нас, непiдготовлених, повезли на III-й Бiлоруський фронт. Бойове хрещення отримав у 148 гвардiй-ському стрiлецькому полку при наступi в Схiднiй Пруссiї.

Там одержав медаль “За вiдвагу”. А було це так. Пiсля довгого маршу на свiтанку наказали окопатися. Через якийсь час пiдiйшов до мене полiтрук i сказав: “Синок, не копай так глибоко, бо зараз пiдемо вперед. “Заграє” злiва “Катюша” — то знак артпiдготовки”. По “ланцюжку” менi передали, що снiданку не буде: ворожим снарядом вбило кухаря.

Через кiлька хвилин “заграла” “Катюша”, “заговорили” гармати. Була така щiльнiсть вогню, що нашi снаряди зустрiчалися в повiтрi з нiмецькими i вибухали над головами. Hевдовзi злетiла в повiтря сигнальна ракета: “В бiй!” Усi рвонулися вперед. Бiля невеликої рiчки збилися в одну групу мої однополчани i бiйцi iнших пiдроздiлiв. А танки переїхали через воду i подалися до трьох будинкiв — там хутiрська мiсцевiсть.

За танками змогли перебратися на другий берег i ми, п’ятеро молодих солдатикiв. Фашисти стрiляли з усiх видiв зброї. Довелося залягти. А солдати, якi залишилися за рiчкою, почали окопуватись на лужку. Раптом почувся сильний шум i плюскiт води. Повернувшись налiво, побачили, що на нас насувається велика хвиля. Як виявилося, фашисти пiдiрвали греблi всiх ставкiв i пустили воду на нас. Дуже багато солдатiв потопилося.

Hас п’ятьох доля милувала вiд наглої смертi. Побiгли до тих трьох будинкiв. Вони вже горiли. Вскочили у пiдвал, де зустрiли наших розвiдникiв. Там було дуже димно, бо навколо все палало. В цей час з пiдвалу iншого будинку нiмцi вистрiлили iз фаустпатрона в наш танк. Машина не загорi-лася, але була пошкоджена. Загинув механiк-водiй. Hам вдалося “викурити” фашистiв з пiдвалу i взяти їх у полон. За це кожного з нас згодом нагородили.

З-пiд Кенiнгсберга нашу гвар-дiй-ську частину перекинули на I-й Український фронт. Hаступали ми в напрямку Бреслау-Берлiн. При форсуваннi рiчки Шпреє в районi мiста Котбус мене легко поранило. Пiсля недовгого лiкува-ння продовжував воювати. У нiч з 8 на 9 травня стояв на посту. Випадково почув, що вiйна вже закiнчилась. Сповiстив про це товаришам. А вони висварили мене, бо навколо ще йшла велика перестрiлка. Аж вранцi всi повiрили, що вiйнi настав кiнець.

Тiшились ми недовго, бо по тривозi були перекинутi через дуже високi Чорнi Гори у Чехословаччину. Поблизу села Петровиця вступили у бiй з фашистськими угрупованнями, котрi не хотiли здаватися. Було дуже багато жертв з обох бокiв. Я, на диво, уцiлiв. У числi iнших мiст визволили Яблуницю. Тут мене призначили комендантом невеликого замку. Hа допомогу дали наших репатрiйованих хлопцiв, яких озброїли нiмецькими автоматами. В замку було багато добра, награбованого фашистами.

Через деякий час передав я замок молодому чеху. Вже зiб-рався додому. Але раптом у мене вiдкрилась стара рана. Долiкову-вався в угорському мiстi Шопрон. А вже звiдти добирався в рiднi Сокиряни. Позаду залишились кривавi фронтовi дороги, якими пройшов пiв-Європи iз зброєю в руках.

Ось така воєнна iсторiя...

Петро САВЧУК.

У сусiда хата бiла?

2_2.jpg (7696 bytes)Тут, у кiлькох десятках кiлометрiв вiд державного кордону, все майже так, як у нас. Смужки нарiзаних уздовж i впоперек полiв, помережаних подекуди рядками благенького лiсу, а ще – дощенту розбитi дороги, якi, чим дальше в глибинку румунських сiл, долати все важче. За винятком хiба що безлiчi традицiйних каруц, “вкованих” як i в нас, гумовими колесами. Одна вiдмiннiсть: усi вози, як i авто, з серiями та номерними знаками. То цiлком серйозно. Просто в Румунiї в усьому наводять порядок. Цiкавлячись цим моментом, мимоволi вихопилось: нумерацiя гужового транспорту, який в сiльськiй мiсцевостi за кiлькiстю набагато переважає тракторний та автомобiльний парк, дозволяє запобiгати його викраденню? Бодай, тими ж циганами, котрi в Румунiї складають... третину всього населення, що, до речi, є найвищим показником в усьому свiтi.

— I не подумайте, — поквапилися вiдповiсти на це селяни українського села Гропени. — То було колись. А зараз цигани, котрi мандрують вiд села до села, всюди приживаються, як свої рiднi. Виживають вони з того, що хто дасть на сякий-такий прожиток. Цей занепащий нарiд у нас зараз нiкому не потрiбний.

— Як i оцi, що побiля вашого села?

— Так, так. Бачите? Hаметина на возику, латана-перелатана одежина на купi дрiбної дiтвори, горщечок на вiчно тлiючий гранi — ось i все їхнє “багатство”. Тому й жалiємо їх, сарак.

— Hу, а ви чому тут так зранку? Мабуть, з цього села, що Гропенами назвали?

— Бiльшiсть з цих людей, що бачите на полi, iз Гропен. А я з чоловiком з Сiрета. Килимову фабрику закрили, а до пенсiї ще далеко. Тому, щоб вижити, взяли трохи поля, де сьогоднi садимо картоплю.

Що не смужка поля — одна й та ж картина: вервечки обтяжених мiшками з насiнням картоплi селян i акуратно нарiзанi, наче пiд лiнiйку, рядки пiд посадку головної на Сучавщинi культури. Головної по праву, адже саме в цьому повiтi працьовитi селяни, зокрема українських сiл, традицiйно вирощують по 300-400, а то й бiльше центнерiв бульб з гектара. Та яких! За придбанням цiнного сортопаповнюваного матерiалу в Сучавський повiт приїздять з усiєї Європи. Бо тут справдi є чому навчитися. Як вирощувати свiто-вого рiвня врожаї, як зберiгати i насiння найцiннiших сортiв. Одна проблема для румунських селян: картоплi пiд осiнь вирощують — нiде дiти, отож беруть за безцiнь.

Розмовляю про це в Гропенах з главою сiм’ї Ковцунiв, добродiєм Василем (у Румунiї по батьковi навiть українцiв не прийнято називати).

— Разом з дружиною та сином Миколою доглядаємо 10 гектарiв власного поля, — охоче ввiв вiн у курс своїх приватних сiльськогосподарських справ. — Бiльшу частину відводимо під картоплю, як правило, 3-4 сортiв. Hе повiрите — ми завжди потерпаємо, коли зародить. Собi скiльки треба? Кiлька тонн — i досить. А решту (це вже десятки тонн), намагаємось будь-що продати. І оскільки у кожного селянина цiєї бульби повнi двори, доводиться скидати цiну. Iнодi так її опускаємо, що виходять “так на так” — тобто виручки вистачає на оплату технiки, моторового (дизпалива), додатково залучених коней. А в нас за це, ой, як дорого треба заплатити. Торiк виручили молдовськi оптовики, якi брали картоплю по 2,5 тис. лей за кiло. Це мiзер, адже в нас пляшка мiнеральної коштує 8000 лей. Сюди приплюсуйте витрати на дрова, свiтло, податок на землю. В результатi тих леїв вiд виручки за врожай взагалi не бачимо. Однак тепер краще жити (тобто тим, хто трудиться — авт.), нiж за Чаушеску. Бо усiм своїм самi розпоряджаємося...

Бiля українського села Калинешти Купоренка на своєрiдному польовому станi в пiзнє пообiддя зустрiли Миколу Антоновича та його 70-рiчного тестя Василя Корнiйчука. Корiннi, з роду українського, який, на їх думку, тут з незапам’ятних часiв.

— Що маєте, що доглядаєте?

— Маємо 7 гектарiв поля i трактора, — пояснив зять.

— Коли вам краще газдувалося: тодi (до революцiї) чи тепер?

— Звiсно, що тепер, — вiдповiв тесть, — хоч моєї пенсiї (а це на мiсяць 25 доларiв) не вистачає навiть на моторину, не кажучи вже про решту витрат.

— А то що за примiщення? — показую на розвалини, що через дорогу.

— Тваринницький комплекс колишньої комуни (колгоспу — авт.). — Дах i все, що можна було взяти, порозкрадали в першi днi революцiї. А стiни залишились...

— Викупили б...

— Hам руїни не треба, нам свого зараз вистачає.

Земля...

Вона всюди земля. Рiд український, що господарює по той бiк кордону, старався на нiй в усi часи. I тодi родило нiвроку, а зараз ще краще, бо поля цi, як власнiсть, нарештi перейшли в їх працьовитi руки. Як, примiром, в одному з найбiльших сiл повiту Калафiндештах. Купiвлю-продаж землi тут, як i по всiй Румунiї, розпочали з 1991 року. В результатi на кожний двiр сьогоднi припадає вiд 2 до 10 гектарiв поля (залежно вiд статкiв). Якщо в першi пiсляреволюцiйнi роки селяни поодинцi не могли дати раду надiлам, то зараз на полях повний порядок. Сьогоднi в їх розпорядженнi 130 тракторiв i... 680 пар коней!

Процедуру купiвлi-продажу землi за румунським законодавством в Калафiн-дештах охоче роз’яснив сiльський примар (сiльський голова - авт.) Василь Рибинчук.

— Тiльки не лякайтеся, — сказав вiн, — земля в нас дуже дорога — 25 доларiв за сотку, а на мiсце пiд забудову — 75 доларiв (!).

— Скiльки землi в Румунiї можна купити однiй людинi?

— До 200 гектарiв на 100 рокiв оренди. За куплену землю треба сплатити впродовж 25 рокiв i без будь-яких процен-тiв.

— Гаразд, а тепер про вiдповiдальнiсть перед землею. Купили i занедбали її. Що тодi?

— Дiє суворий закон. Якщо впродовж 2 рокiв земля не обробляється (незважаючи, що вона куплена), на основi висновкiв експертної комiсiї вона конфiсковується i заново продається. Але таких випадкiв за останнiй час стає все менше, бо люди розумiють, що то — справдi найбiльше багатство!

— Добродiю Василю, я так зрозумiв, що за рахунок цiєї землi i бюджету примарiї добре живеться?

— Так, податки за землю нас справдi виручають — це близько 70 тис. доларiв за рiк, у перерахунку на двiр збiр складає в середньому 13 доларiв.

— Пане примарю, з бюджетом, у вас непогано. Значить, i скидки, винятки передбаченi?

— Що маєте на увазi?

— Ось в примарiю прийшла молода сiм’я i просить мiсце пiд забудову або шмат поля для господарки. Як з цим у вас?

— Рiзницi немає, що молода. За землю все одно треба платити. За майбутнє молодої сiм’ї мусять дбати батьки i родичi. У нас так, а у вас?

...У сусiда хата бiла... Багато чого умiємо ми, бо ж з дiда-прадiда славиться рiд наш хлiборобський. Та, як свiдчить практика, нiколи не зайве вчитися.

У тiм числi i в тих, до кого рукою подати. Обопiльний хлiборобський поклик не знає кордонiв.

Iван АГАТIЙ.

Сiрет-Гропени-Калафiндешти-Калинешти-Купоренка Сучавського повiту Румунiї, кiнець квiтня 2000 р.

Hа фото: Румунiя на картопляному засiвi; тiнi колишньої комуни (колгоспу) в Калинештах Купоренка.

Фото автора.

Автор висловлює подяку за сприяння в дорозi мiнiстру-посланнику, Генеральному консулу Румунiї в Чернiвцях Iлiє Iвану.

 

Повернулися, немов лелеки

Вісімнадцятий рік у районному будинку національних культур м.Сторожинець проходить, говорячи сучасною термінологією, шоу, яке просто і звично називають зльотом матерів, сини яких служать у війську. Вісімнадцяту весну з кожного населеного пункту Підгір’я приїжджають сюди, сподіваючись у душі, що цей день для них стане маленьким святом, котре подарує сюрприз: приїзд сина у відпустку. І виявляється, немає особливого значення: чи то прибували солдати, як свого часу за Союзу, з підмосковних гарнізонів, чи то приїжджають, як тепер, з військових частин, що дислокуються в сусідній області – однакова зворушливість.

— Будьте щасливі, — розраджував на зльоті голова районної державної адміністрації А.Г.Скіпор, – що живете з Україні. Будьте щасливі, що не переживаєте, як колись переживали за тих наших співвітчизників, чия доля випала побувати на афганській війні, що серця ваші не сповнені такою тривогою, якою сьогодні наповнені серця ваших ровесниць в Росії, котрим сни відганяє Чечня.

Цю думку голова районної державної адміністрації висловлює не вперше на подібних зльотах. Вона, вочевидь, розрахована і на тих, хто ще й досі сумує за минулими часами та не може змиритися, що в України — свої національні інтереси, а у великої Росії — свої. Слава Богу, Яворів та Яворівський полігон у Львів-ській області чи навіть аеромобільні війська в Хирові не йдуть у жодне порівняння з “полігонами” під Грозним.

Коли тривала підготовка цього зльоту, на Львівщину де служать чимало наших краян, виїхала знімальна група. І тут, в залі районного будинку національних культур, на двох екранах телевізорів запрошені мали змогу побачити армійські будні синів — ранковий підйом, фізичну зарядку, сніданок, вправи на тренажерах тощо. І, звичайно, відеолисти — своєрідні хвилюючі послання на батьківщину, до рідних. Та ще були звернення офіцерів з підрозділів, де проходять військову службу краяни. Мабуть, для батьків приємно було слухати небагатослівну, але містку характеристику на свого Василька чи Іванка з вуст малознайомого старшини. Вдвічі приємніше, що родинні настанови не були даремними. Ярослав Марциняк, Іван Побіжан, Марин Григуш, Микола Малайко, Віктор Дроздик, Петро Бергоміцький... І не перелічиш усіх, кого згадували в цей святковий день, дякуючи батькам за виховання.

Хвилююча перша зустріч матері з сином. І не приховаєш від стороннього ока такі несподівано набіглі сльози. Невже можна відразу відповісти на запитання ведучої, чи сподівалися, чи снилося, що отак станеться. Авжеж, щось серцю підказувало з самого ранку. Але хіба можна було цьому повірити, що з чотирьохсот хлопців з нашого краю, які служать на просторах України, саме моєму усміхнеться доля...

П’ятнадцять таких зустрічей випало пережити в минулу неділю.

Час покаже, чи будуть ще подібні зльоти матерів у майбутньому. Адже намічається реформування Збройних Сил України і буковинці, начебто, служитимуть у частинах, які розміщені в нашому краї.

Принагідно додамо, що цьогорічний захід співпав з проведенням місячника оборонно-масової роботи, присвяченого 55-й річниці Перемоги.

Ярослав ЛИЖНИК.

м. Сторожинець.

Чернiвецький авангард у малярствi

Експозицiя сучасного авангардного мистецтва “Спогади. Фантазiї. Асоцiацiї”, пiдготовлена з творiв збiрки Чернiвецького художнього музею, засвiдчила високi мистецькi здобутки буковинських художникiв 70-90-х рокiв. До неї увiйшли роботи, якi насамперед вирiзняє розкута художня iнтерпретацiя дiйсностi i яскравi образнi втiлення.

Втаємниченi полотна, немов зашифрованi знаки, не одразу розкривають свiй смисл. Hапочатку вибухають кольором або приголомшують тональною тишею. Якийсь iз творiв полонить гармонiєю кольорових сполучень, а вiд динамiчної ритмiки iншої композицiї захоплює подих. Проте це лише перше враження. Згодом вiдкритий для спiлкування глядач, душа якого має певний естетичний досвiд, приймає умови мистецької гри i включається в образну систему твору.

У творi Прокопа Колiсника “Янгол” вражає шляхетна мелодика червоно-брунатних сполохiв кольору, неспокiй рвучких рухiв пензля, який лишив крила янгола такими чорними... Трипелюстковий вiтрячок, вiдомий кожному українцю знак, вiщує радiацiю i Чорнобиль. Збентежений зображеним i власними сокровенними думками, глядач мимоволi зачаровано переводить погляд з червоних квiтiв на янгольських шатах, на його чорнi крила.

“Пророк” Геннадiя Горбатого — твiр натхненний i пiднесений: манить урочистий жовто-блакитний колористичний лад, безмежний бiлий простiр дзвiнко бринить чистотою i надiєю. Там, у неосяжнiй висотi, — профiль Великого Кобзаря.

Композицiя Вiктора Харламова пiд назвою “Мрiя проти”, можливо, є пластичним одкровенням про синю мрiю, яка виборює життя у фатальної чорної темряви. Тепер про це розкаже лише твiр, бо автора з нами вже немає...

Iнтелектуальне творення власної мистецької реальностi, асоцiативнiсть мислення, промовиста естетика кольору, лiнiї, штриха вирiзняють творчий метод Петра Грицика та Олега Любкiвського.

Формально нерегламентована презента-цiя виставки вiдбувалася нещодавно у жвавих дiалогах мистецтвознавцiв, художникiв, поетiв, студентiв фiлологiчного факультету Чернiвецького унiверситету. Розмова точилася довкола експресивної емоцiйностi i щемливої поетики незабутньої композицiї “Вiд-луння” Iвана Марчука, а згодом знову перетiкала у полемiку про дивовижну мистецьку гру, назва якiй — образотворчiсть.

Тетяна ДУГАЄВА.

 

Спосіб життя і нирки

Минулого року нефрологічному відділенню Чернівецької обласної клінічної лікарні виповнилося 25 років. Звичайно, порівняно зі сторічним віком самої обласної лікарні це ще молодість, однак обласна нефрологія має вже чималі здобутки в галузі охорони здоров’я. Сьогодні наш кореспондент розмовляє із завідуючою цього відділення, головним позаштатним нефрологом обласного управління охорони здоров’я, членом Президії Української асоціації нефрологів О.В.КОКОЩУК.

— Олено Валентинівно, Ваше відділення створювалося одним з перших в Україні, чому була потреба у виділенні цієї галузі медицини?

Спеціалізація, утворення нових галузей науки і практики –характерна риса медицини на сучасному етапі її розвитку. Однією з наймолодших галузей, які відокремилися протягом останніх трьох десятиліть, є нефрологія. Сформувалася вона на межі кількох медичних дисциплін, насамперед терапії та урології. Якщо урологія вивчає та лікує хвороби сечовивідних шляхів, а також нирок, котрі підлягають переважно хірургічному лікуванню, то нефрологія, вивчаючи будову та діяльність нирок, лікує їх терапевтично.

Лікарі відділення надають лікувально-профілактичну допомогу хворим та організаційно-методичні, консультації районним і дільничним лікарням, володіють сучасними методами діагностики та лікування захворювань нирок.

— На щастя, є люди, які і слова такого “нефрологія” не чули. Проте словник нас вчить, що нефрологія - то наука про нирку. Який внесок очолюваного Ва-ми відділення в цю галузь?

— До нашої компетенції належать такі хвороби, як гломерулонефрит, піє-ло-нефрит, інтерстиціальний нефрит, природжені та спадкові хвороби нирок, ураження їх при дифузних захворюваннях сполучної тканини, отруєннях (професійних, медикаментозних, побутових), при гіпертонічній хворобі, цукровому діабеті, захворюваннях крові, після радіоактивного опромінення, а також хронічна недостатність нирок.

Формування нефрології як окремої галузі визначається не стільки частотою недуг нирок, як захворюваністю на них осіб переважно молодого віку, труднощами діагностики і лікування.

Наука наша тісно пов’язана з практичним лікуванням. Маємо в цьому напрямку непогані результати. Ми покращили показники виявлення гломерулонефритів на ранніх стадіях захворювання. В нефрологічному відділенні в останні три роки зріс оберт ліжка з 17,8 до 21,9, середній ліжкодень знизився з 18,9 до 16,1. Ці сухі цифри, може, й небагато скажуть пересічному читачеві, але фахів-ці знають, що за цим стоїть нелегка робота.

– Нещодавно на сесії Чер-нівецької обласної Ради затверджено комплексну програму “Здоров’я буковинців на 1999-2003 роки”. Що планує в напрямку виконання цього ріше-ння Ваше відділення?

– Будь-яку хворобу легше попередити, ніж вилікувати. Плануємо ряд заходів по здійсненню профілактики ниркових захворювань. Успіхи медичної науки сприяють опрацюванню дійових заходів запобігання багатьом захворюванням нирок, а вдосконалення медичного обслуговування, зокрема надання нефрологічної допомоги населенню — його реалізації.

У профілактиці недуг нирок можна виділити три основні завдання: запобігання гострим хворобам, переходові гострих хвороб у хронічні, запобігання прогресуванню хронічних хвороб нирок, сприяння сповільненню та стабілізації процесів. Нирки вимагають передусім здорового способу життя — правильного режиму і раціонального харчування, уникання шкідливих звичок, ліквідації вогнищ хронічної інфекції. А тим, хто вже захворів, варто особливо остерігатися переохолодження, простудних захворювань, нервової та фізичної перевтоми, дуже обережно треба підходити до профілактичних щеплень.

Що важливо знати для того, щоб не захворіти на гострий гломерулонефрит?

Профілактика зводиться насамперед до запобігання різних інфекційних захворювань, особливо таких, як ангіна, скарлатина, запалення легенів, грип, респіраторні вірусні інфекції. Цього можна досягти загартуванням організму, котре сприяє підвищенню опірності організму до інфекцій. Важливе профілактичне значення має систематичне лікування вогнищ хронічної інфекції (в мигдалинах, зубах, жовчних шляхах, статевих органах).

Головним запобіжним заходом проти переходу гострого гломерулонефриту в хронічний є його своєчасне розпізнання. Це означає, що кожній людині, яка перехворіла на будь-яке із згаданих інфекційних захворювань, на сьомий, чотирнадцятий та двадцятий день після цього захворювання необхідно зробити контрольні аналізи сечі.

Чимало клопотів нефрологам додають вагітні жінки. Що Ви порадили б майбутнім мамам?

- Майбутня мама повинна передовсім провадити здоровий спосіб життя, ні в якому разі не палити, не вживати алкоголю. А коли вона вже, може, мала якісь проблеми з нирками, то повинна бути дуже обережною до застуд, уникати вищезгаданих інфекцій. Вагітна жінка повинна бути на диспансерному обліку дотримуватися режиму і раціонального харчування (особливо варто обмежити в раціоні кількість солі). Прееклампсію вагітних треба цілеспрямовано і правильно лікувати з першого дня виявлення, щоб уникнути важкого ураження нирок.

Особливої уваги потребують жінки, які під час вагітності перенесли пресклампсію та еклампсію.

Що Ви порадите буковинцям при підозрі на захворювання нирок?

Вважаючи, що нефрологічна патологія, особливо хронічний гломерулонефрит, можуть проявитись лише мікросимптоматикою (набряки обличчя, незначні болі в попереку, підвищення артеріального тиску до невисоких цифр), при підозрі на захворювання нирок хворий має звернутись до дільничного терапевта з подальшим дообстеженням та направленням до нефролога.

На фото: О.В. Кокощук під час огляду хворих нефрологічного відділення.

Фото Дмитра Чорнокози.

 

Знання оцiнюються не лише балами, а й нацiональною валютою

У Чернiвецькiй гiмназiї №1 вiдзначали свято. Hе позначене в календарi, а своє, “сiмейне”. Бо хiба не спiльна радiсть i не успiх один на всiх — перемога вихованцiв навчального закладу на предметних олiмпiадах, причому не лише мiсцевих, а й державного рiвня? А цьогорiч гiмна-зiя зiбрала небувалий урожай — 52 дипломи рiзного ступеня i рiвня, з них 35 — на мiських, 15 — обласних, два — Всеукраїнських олiмпiадах. Це — чудовий подарунок до 10-лiтнього ювiлею гiмназiї, який вiдзначатиметься цiєї осенi.

Передусiм, звiсно, очiкувало-ся, що гiмназисти отримають “лаври” на “змаганнях” з нiмець-кої мови, адже, як вiдомо, тут здавна ця мова вивчається з першого класу. Так i сталося —... учнi 9-11 класу стали призерами мiської та обласної олiмпiад, а двоє — одинадцятикласниця Алiна Пiдопригора та десятикласниця Оксана Hако-не-чна привезли дипломи третього ступеня з Луцька, де проходила Всеукраїнська олiмпi-ада з нiме-цької.

Чимало призерiв i в номiнацiях “українська мова та лiтература”, “українознавство”, “iсторiя”, “біологія”, “географія” — з гу-манiтарних предметiв, у яких традицiйно сильнi гiмназисти гуманiтарного закладу. Однак тут є i свої вундеркiнди, котрi не цураються точних наук i знають їх на рiвнi ровесникiв iз шкiл з такою спецiалiзацiєю, отож i вибороли призовi мiсця на олiмпiадах з фiзики, хімії... 12 мiсць завоювали також учасники наукового товариства “Промiнь”. Причому, що цiкаво: деякi гiмназисти, як от Алiна Пiдопригора, Олена Русова, Роман Hiцович, Оксана Швець, Iнна Кисельова отримали по кiль-ка нагород — урiзних номiнацiях.

Вiдзначенi були i юнi знавцi лiтератури, гiмназiйнi поети i прозаїки, чиї творчi спроби друкуються в альманасi “Крила”.

Вперше в гiмназiї переможцiв вшановували так урочисто — при батьках i друзях, з концертом, у якому своє аматорське мистецтво демонстрували їхнi ж однокашники — учасники гiмназiйних гурткiв. Ведуча свята — вчителька української мови та лi-тератури, переможець кон-курсiв “Учитель року” Ольга Григорiвна Фисюк, директор гiмназiї Володимир Петрович Чубенко, заступник начальника обласного упра-влiння освiти Анатолiй Федорович Швець обдаровували i щирим словом, i подарунками. А педагогам, котрi виховали таких знавцiв, дiсталися не тiльки квiти вiд вдячних учнiв, а й конверти з “на--пов-ненням” (хай i невеликим) вiд мi-сь-кої профспiлки працiв-никiв освiти та науки.

В очах iменинникiв свiтилося щастя.

А через кiлька днiв деякi знайомi обличчя зустрiла в се-сiйному залi мiської ради, зокрема Алiну й Оксану з гiмназiї №1, серед iнших переможцiв державних олiмпiад. Мiське управлiння освiти, мiський голова М.Т.Федорук запросили їх, аби винагородити їхню працю, їхнi знання, їх успiх, що робить честь i цiлому нашому мiсту.

Як повiдомив начальник мiсь-кого управлiння освiти Б.Р.Чортик, на першому етапi — у шкiльних олiм-пiадах взяло участь 10 тисяч школярiв мiста — кожен 3-й, на другому, мiському — 1540, 219 учнiв чернiвецьких шкiл взяло участь в обласному турi, де зайняли I загальнокомандне мiсце. Hа всеукраїнськi олiмпiади їздило 56 юних чернiвчан, 28 з них стали призерами — це учнi загально-освiтнiх шкiл №№3, 15, 27, гiмназiй №№ 1, 3, 4, 5, лiцеїв №№ 1, 2, 3. Їм мiський голова вручив грошовi премiї: за 1 мiсце — по 100 гривень, за друге — 75, третє — 50. Таке було рiшення мiської ради: хай школярi знають, що їх знання цiнуються, бо вони пот-рiбнi не лише їм самим, а й школi, мiсту, краю, врештi — державi, у якiй все повинно оцiнюватися по-справедливостi.

Показово те, що вiдповiв на нагороди представник юної елiти — одинадцятикласник Чернiвець-кого лiцею №2 Вiталiй Гуйван:

— Знання — це сила, i вона нам потрiбна, щоб неможливе зробити можливим, можливе — дiйсним, а дiйсне — розумним.

Валентина МАЦЕРУК.

 

Обереги рідної пісні

2_7.jpg (23373 bytes)Те, що у бабусиній скрині є багато цінних і цікавих речей, які можуть і сьогодні подивувати своєю витонченістю й оригінальністю, Марія та Володимир Лобураки збагнули давно. Уже понад десять років їх дует, котрий вони назвали “Скриня”, несе до людей перлини народної пісенної творчості. Причому, їхня пісня лунає не лише у вітчизні, а й за рубежем — ближнім і дальнім.

Зі сторінок газети ми не раз знайомили читачів з творчою діяльністю співучого подружжя, а сам дует став для нас близьким другом, який не проминає нагоди зайти до нашої світлиці.

Минулої п’ятниці таку нагоду створили ми разом: просто домовилися про побачення у редакційних пенатах — погомоніти про близьке, хвилююче, поспівати (їм) і послухати (нам) рідних, українських пісень. Адже в репертуарі “Скрині” улюблені “Два кольори”, “Чорнобривці”, “Марічка”... А то й заспівати усім разом — по-сімейному, у гурті, а не по-концертному, на сцені...

Вони співали — щиро, натхненно, живим голосом, під гітару у Володиних руках (то його давня подруга, ще з музучилищних років, навіть вже ремонтована, але незрадлива за звучанням). А то й без неї, акапельно — коли дарували невідому досі українську народну, як от “Ой на ставі, на ставочку”, записану в Кіцманському районі — лірично-тужливу, щиро-проникливу...

Видно, ми перекреслили запрограмовані виконавські плани Марійки та Володі, котрі вони розписали, ідучи до редакції. Знаючи їхню пісенну “скриню”, просили виконати Михайлюкових “Білих журавлів”, “Чорні коралі” — поетично-музичний витвір нашої Тамари Севернюк. А “Закоханих”, нев’янучу “Червону руту” Володимира Івасюка вони запропонували заспівати разом. Нічого — вийшло.

...І пахло кавою. За нею гарно гомонілося. Знайшлося безліч тем, про які можна було говорити й говорити. Цікаво було послухати, як “Скрині” довелося виступати у післявоєнній Боснії — у час важкий. Але на концерти люди йшли — вистраждалі від розлук з рідними, від страху, болю... І плакали, коли чули наші “Чорнобривці”... У цей момент — такого ще не було — Марія й Володя зупинили пісню, бо годі було справитися з клубком, що стискав горло. Відтак доспівали пісню під шалені оплески...

Ми говорили про сучасну українську естраду і про можливість пропагувати молоді справжні, високопрофесійні музичні твори із таким же високо-пробним текстовим матеріалом, поверталися до думки, що тільки на рідній основі, а не на запозиченнях, що не пасують українським творам, має народжуватися нова пісня сьогоднішнього дня. Аби наші діти по-справжньому, щиро любили своє. І при цьому не цуралися добротного гастрольного з-за меж держави.

Валентина МАЦЕРУК.

Фото Дмитра ЧОРНОКОЗИ.